ІРИНА НЄМЦОВА

КОРОЛЕВА АРФИ

АННА ЯКІВНА ГЕЛЬРОТ

В бібліотеці Харківського оперного театру збереглася партитура з незвичною ремаркою, яка відноситься не до виконання музики, а до виконавиці. Прямо в нотах партії арфи балету А. Адана «Жизель» вписані слова, які йдуть нібито з самої глибини душі: «Сьогодні, 5 липня 1973 року, померла королева арфи – Анна Яківна Гельрот».

Всі, кому пощастило знати цю дивовижну жінку, безумовно, підтвердять: «Так, вона була цілком гідна королівського титулу й була справжньою королевою і в музиці, і в житті». Блискуча арфістка, солістка оркестру оперних театрів Києва, Ростова, Харкова, унікальний педагог, людина високої культури, інтелігентності та великої особистої привабливості.

Мені випала честь безпосередньо спілкуватися з Анною Яківною в роки мого дитинства і юнацтва, коли я вчилася в її класі в Харківській середній спеціалізованій музичній школі-інтернаті (зараз Харківський державний музичний ліцей).

І хоча я так і не стала арфісткою, божественне звучання арфи залишилося в моїй душі на все життя як найпрекрасніша і благодатна музика. Цю любов і відданість до арфи виховала в мене моя дорога незабутня вчителька Анна Яківна Гельрот.

А. Я. Гельрот (1895-1973) належала до плеяди музикантів найвищого рангу, чиє формування відбувалося в неспокійний, бурхливий час початку ХХ століття, час першої світової війни, революції та громадянських заворушень. Вона народилася 10 грудня 1895 року в селі Степанівка Вінницької області, виросла в сім’ї, тісно пов’язаній з театром і музикою. Її батько, Яків Володимирович Гельрот, був оперним режисером, працював в театрах Саратова, Казані, Києва. Змалку дівчинка обожнювала чарівний світ опери, який став її подальшою долею.

Дитинство Анни Яківни пройшло в Києві. Початкову освіту майбутня арфістка отримала в приватній гімназії Левандовської, в якій вона вчилася разом з сестрою-близнючкою Ідою. В гімназії багато уваги приділяли музичній підготовці вихованців і тут проявилась яскрава обдарованість юної учениці, її нестримна жага стати професійним музикантом.

 В 1909 році, неповних 14 літ, Анна поїхала до Петербурга і поступила спочатку в Смольний інститут шляхетних дівчат, а потім в Санкт-Петербурзьку консерваторію, в клас професора Катерини Адольфівни Вальтер-Кюне, учениці і послідовниці всесвітньо відомого арфіста-віртуоза, композитора і педагога Альберта Цабеля.

 А. Цабель (1834-1910) прославився ще в юні роки, виступаючи в домашніх концертах в Берлині, своєму рідному місті. Він одержав стипендію від самого Дж. Мейєрбера і поступив в клас найкращого арфіста Німеччини Людвіга Грімма. Після закінчення грав в оркестрі Берлінської королівської опери, гастролював у багатьох країнах Європи і в США, а з 1855 року був солістом оркестру Санкт-Петербурзького Маріїнського театру.

В 1862 році на запрошення Антона Рубінштейна Цабель очолив клас арфи Петербурзької консерваторії. Цабель вів широку педагогічну і концертну діяльність, створив багато яскравих п’єс для арфи, серед яких концерт до мінор, «У фонтана», «Маргарита за прядкою», етюди та інше. Він є автором підручника «Школа арфи». З ним радився П.І. Чайковський, працюючи над соло арфи в балетах «Спляча красуня» і «Лускунчик».

Після смерті А. Цабеля його місце в Смольному інституті, в консерваторії і в оркестрі Маріїнського театр зайняла Є.А. Вальтер-Кюне(1870-1930). Вона багато концертувала в аристократичних салонах як арфістка і як піаністка, грала свої фантазії і транскрипції на теми відомих опер. Її гра була відзначена яскравою емоційністю та артистизмом, і ці якості вона передала своїм ученицям —  майбутнім зіркам арфового мистецтва.

В класі Вальтер-Кюне вчились: Ксенія Ерделі — видатна арфістка, композитор, педагог, засновниця радянської школи гри на арфі, Елеонора Дамська – талановита виконавиця, юнацька любов Прокоф’єва, з якою композитор листувався довгі роки. Прокоф’єв присвятив Дамській три п’єси для арфи, в тому числі відомий Прелюд № 7 до мажор, тв. 12.

Палким прихильником арфи був ректор консерваторії О.К. Глазунов. В його творах є чудові соло для цього інструменту, зокрема, перлина репертуару для арфи – соло з балету «Раймонда».

Головним педагогічним принципом Вальтер-Кюне було практичне навчання. Кращі студентки, серед яких була і Анна Гельрот, вели заняття на молодших курсах як асистенти свого професора, брали участь у концертах і грали партію другої арфи в оркестрі Маріїнського театру.

В такій творчій атмосфері сталося виховання Анна Яківни, и цей високий градус вона зберегла в своєму класі в Харківській консерваторії та в музичній десятирічці.

В 1914 році вона закінчила Петербурзьку консерваторію по класу К.А. Вальтер-Кюне і одержала диплом за підписом О.К. Глазунова, який гласив: «Вільний художник». То був найвищий бал. Потім настали важкі роки світової війни, революції, розрухи та голоду…

До Харкова А.Я. Гельрот приїхала з Ростова у 1936 році і одержала місце солістки оркестру Харківського оперного театру та викладача класу арфи Харківської консерваторії і музичного технікуму. Її педагогічна діяльність склала фундамент всієї професійної школи гри на арфі в Харкові.

Після закінчення війни А.Я. Гельрот деякий час працювала в оркестрі Національної опери в Києві, а потім повернулась до Харкова і продовжила роботу в оперному театрі та консерваторїї. З 1 вересня 1946 року майже чверть століття вона вела клас арфи в Харківський спеціальній музичній школі – десятирічці.

Як педагог, Анна Яківна не мала собі рівних. Атмосфера творчого горіння, взаєморозуміння та буквального обожнювання свого інструмента і Вчителя панувала в її класі. То була справжня співдружність однодумців і друзів. В кожній учениці Анна Яківна знаходила й розвивала неповторну індивідуальність. В класі завжди грали багато цікавої музики, в основному, з арфового репертуару: Хассельманс, Мчеделов, Цабель, Ерделі. Але також звучали Бах, Моцарт, Равель, обов’язково твори українських композиторів: Василенко, Глієра, постійно створювались ансамблі арф, арф з віолончелями.

Взаємовідносини між ученицями було засновано на довірі та повазі. Старші дівчата опікувались молодшими, а ті обов’язково ходили на всі виступи старших учениць. Не тільки відкриті концерти, але й іспити, академічні заліки, перетворювались в справжні свята. Були в класі і свої зворушливі ритуали, так, Анна Яківна завжди повинна була надягати на концерт чи екзамен одну й ту ж «щасливу» сукню, під кінець занехаяну хіба не до дир.

Головним святом був, звісно, день народження Анни Яківни, 10 грудня. Весь клас збирався у неї дома, сиділи за столом однією дружною сім’єю: чоловік Леонід Наумович, син Анатолій та всі учениці.

Анна Яківна ніколи не брала ніяких подарунків, вона сама дарувала своїм вихованкам книги, ноти з надписом «Згадай, коли по силам буде зіграти», маленькі пам’ятні речі — ознаки її безмежної любові та ніжності. Худенька, маленька на зріст, завжди зі смаком вдягнена, на високих підборах, вона ходила легко і стрімко, навіть у похилому віці. Роки аж ніяк не старили її і прядки сивого волосся по-юнацькому вибивались із зачіски. І хоча з часом руки у неї почали тремтіти, але коли вона ставила їх на струни арфи, ніякого тремору як не бувало. І який чистий, яскравий звук вона видавала!

Унікальною людиною був чоловік Анни Яківни Леонід Наумович. Він жив життям своєї дружини, буквально дихав нею. Лікар-стоматолог, він настільки любив і знав арфу, що став прекрасним майстром по її ремонту. Без нього не обходилася жодна репетиція, жоден концерт. Вони були чудовою парою, прожили в любові та злагоді багато років, а коли його не стало, Анна Яківна злегла та більше не вставала. Вона змогла пережити кохання всього свого життя тільки на кілька місяців.

У своїх спогадах учениця і соратниця А.Я. Гельрот Наталя Кіневська пише: «Для мене ім’я Анни Яківни стоїть одразу після слова «мама». Вона і була другою мамою усіх своїх численних вихованок. Всі вони обожнювали Анну Яківну, між собою завжди називали її Аннушкою».

Анна Яківна здобула колосальну повагу та визнання не тільки своїх учнів, а усіх колег і в оперному театрі, і в консерваторії, і в школі. До її висловлювань щодо виконавців, чи то були відомі музиканти, чи юні учні-початківці, завжди прислуховувались і цінили за глибоку, точну та об’єктивну оцінку.

Створена А.Я. Гельрот харківська школа гри на арфі дала блискучі результати і виховала яскравих виконавиць і талановитих педагогів, відомих сьогодні в багатьох країнах.

Серед них Олександра Дьяченко – концертмейстер групи арф Харківської обласної філармонії; Наталя Кіневська, яка після уходу Анни Яківни на пенсію прийняла її клас в ХДІМ ім. І.П. Котляревського і в ХССМШ-і; лауреат міжнародних конкурсів, солістка оркестру Великого театру Ірина Пашинська (Блоха) (1948-2017) та багато інших.

З 1 вересня 1993 року клас арфи Харківського державного музичного ліцею очолює випускниця Наталі Кіневської, солістка оркестру ХНТОБ ім. М.В. Лисенко Лариса Клєвцова.

Лариса Клєвцова – одна з найбільш впливових арфісток України, член журі багатьох Міжнародних арфових конкурсів. Завдяки її педагогічному таланту і творчій енергії клас арфи ліцею став одним із кращих в Україні. Її численні вихованки працюють і вчаться у багатьох країнах світу.

Міжнародне визнання отримала випускниця Клєвцової талановита арфістка Вероніка Лємішенко, лауреат Міжнародних конкурсів, член Всесвітнього арфового конгресу, художній керівник проекту «Арфові барви». Вероніка веде колосальну концертну діяльність в багатьох країнах світу, проводить численні майстер-класи для молодих арфісток. Вона є засновницею Міжнародного благодійного Фонду, який підтримує і пропагує українську школу гри на арфі в усьому світі.

Декілька поколінь харківських арфісток, арфових дочок, онучок і навіть правнучок Анни Яківни, як і вона до нестями закоханих в музику, в арфу, зберегли і донесли її традиції до наших днів. Їх життя і діяльність – це яскравий приклад самовідданого служіння своїй справі, мистецтву, дітям, усьому прекрасному й світлому, що протистоїть війні та смерті.